Історія назви

Петранка належить до наймальовничіших сіл Прикарпаття.

Вона, як і інші села, має свою історію, яка має свій початок, свої корені і свій цвіт. Але не всі сторінки історії Петранки устелені зеленим цвітом барвінка, деякі з них скроплені гіркою кров'ю.

Досить довго Україна була під владою своїх ворогів, а отже поневірялись у наймах і її села. І саме до таких сіл належала Петранка. Але, як кажуть, "щастя і горе йдуть поряд". А це означає, що наше село пережило і щасливі хвилини.

Петранка розкинулась по обидва боки річки Бережниці, яка протікає вздовж цілого села. Село досить велике і гарне, з великою кількістю покручених вулиць і зміїстих стежин.

Але найбільше прикрашає наше село його назва. А назва у нього справді чарівна. І тут, мимоволі, виникає запитання: То звідки ж походить назва нашого села "Петранка"?

З покоління в покоління передається легенда про походження цієї назви. А починається вона ось як.

Молодий парубок Петро покохав юну дівчину Анну. Але батьки і друзі називали її Анкою, тому, що це ім'я більше підходило до вродливого личка і спокійної вдачі дівчини. Анка також не була байдужою до Петра. Але їхні родини постійно сварилися. Тому зустрічалися вони таємно від батьків. Та коли прийшов час кожному з них вибрати собі пару, то вони сильно і тяжко зажурилися. Адже обоє добре знали, що їхні батьки не погодяться на, їх шлюб. Тоді порадившись обоє вони вирішили втекти в ліс і там, оселитись.

Поселились вони на галявині біля річки. Тому село, що там утворилося пізніше, назвали на їхню честь – на честь перших поселенців: Петра і Анки. А оскільки вони досить довго мріяли про те, щоб бути разом, то їхні імена з'єднали. Внаслідок цього утворилася назва "Петранка".

Старі люди кажуть, що Петранка – це село закоханих.

Походження села

Існує кілька гіпотез про походження села Петранка

Населений пункт заснований ще в 1603 році Станіславом Жуковським. Він виник тому, що тут були ліси, луки, пасовиська, протікала ріка. Все це сприяло умовам життя та захисту від нападу завойовників, татарів та монголів. Тут знаходились родовища кухонної солі. Поселенці мали можливість займатися землеробством, скотарством, мисливством. За переказами жителів першими поселенцями були Катрич, Дубина, Король, Ониськів, які поселилися на хуторі Вертіп, назва якого збереглася і до сьогоднішніх днів. Зараз хуторів, прилеглих до села, немає.

Більш наукове обґрунтування про походження села можна знайти в архівах Відня та Кракова. Деякі матеріали знаходяться в Львівському архіві в Йосифінській метриці, де вперше згадується село в 1785-1788 роках.

Розташування села

Село Петранка лежить в долині, місцевість гориста, недалеко ліси, гаї. Воно розташоване між селами Середній Угринів (Калуського району) та Камінь, Вербівка, Красне (Рожнятівського району).

7,5 кілометрів вздовж і 5 кілометрів впоперек. Обабіч села проходить шосейна дорога, що веде в один бік до Калуша, в другий – до Рожнятова, в третій – до Перегінська, Борогодчан, а звідти – до Івано-Франківська та Надвірної. Відстань до Калуша складає 18 кілометрів, а до Рожнятова – 12 кілометрів. Хоч село знаходиться близько до цих міст, проте в зимовий період люди страждають від бездоріжжя, добираючись до районного центру пішки.

З другого боку села простягаються петранківські ліси, багаті на гриби, малину,ожину. В мальовничих куточках гаїв (Бучкан, Білунка) влітку люди

знаходять чудовий притулок і відпочинок, тут теж можна назбирати грибів, ягід, нарвати терену, шипшини, калини.

Вздовж села протікає річка Бережниця, яка бере початок між горішньою Петранкою і Красним із невеликого джерела і є притокою річки Лімниця. Бережниця – маловодна річка, але під час повені вона розтікається по людських присадибах, руйнує мости і завдає великої шкоди жителям села, особливо в долішній Петранці.

На узбіччі села є невелике озеро, де можна покупатися, половити рибу і відпочити.

Заняття жителів села

Перші жителі села Петранки проживали у напрямку до села Красного. Те населення мало назву Пари. Залишки фундаментів будівель збереглися досьогоднішніх днів. Причиною залишення території жителями села послужило те, що через Пари пролягає шлях із Калуша до Перегінська, про який добре знали татаро-турецькі завойовники. Тому під час чергового нападу у 1594 році із Калуша на Перегінськ через Пари уцілілі люди вирішили залишити своє поселення, щоб врятуватися від ворогів і спустилися на територію сучасної горішньої Петранки, де можна було добре заховатися в густому лісі і одночасно вигідно, бо поблизу протікала невеличка річка.

Жителі села займалися в основному землеробством та скотарством. Назв колишніх поміщицьких економій не встановлено. В «Довіднику всіх місцевостей королівства Галичини і Володимирівського князівства з Великим Краківським князівством», який зберігається в Івано-Франківському обласному архіві, сказано, що за переписом в 1857 році в селі Петранка було 1693 чоловік жителів. Великим власникам належало 1961 морг поля, 9 моргів луків огородів, 51 морг лісу. Селянам належало 2535 моргів землі. Вся більша власність була державна.

Після скасування Кріпосного права1848 року панська земля була розділена серед жителів села. Зароджуються капіталістичні відносини на селі. В зв’язку із скуповуванням землі одні селяни збагачуються, інші – обезземлюються. Найбіліше земель було у володінні родини Андрусівих.

Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції населення піднімалось на боротьбу за розподіл поміщицької землі.

З цією метою створювались організації по «комісації» землі, але практично ніякої користі вони не принесли.

В 1886 році в селі проживало 1570 жителів; в 1921 році – 2408 жителів; в 1935 році – 2677 жителів з яких 2581 українець, 30 поляків, 66 євреїв.

До 1939 року матеріальне становище населення було важким. Сільське господарство було малорозвиненим і малопродуктивним. Основні культури: жито, овес, картопля давали низькі урожаї, велика площа землі не використовувалась як неужитки. Кількість землі, що належала населеному пункту до 1939 року, характеризується такими даними:1939 році було 3044 га, в тому числі:

Орної – 1872 га;

Огородини – 61 га;

Луки – 481 га;

Пасовище – 92 га;

Лісові ґрунти – 538 га.

В 1938 році в селі відбувся страйковий рух сільськогосподарських робітників, які відмовилися постачати ринок Калуша продуктами. Керівником цього страйку був Савчук Василь Миколайович.

В січні 1951 року в селі створено колгосп «Перше травня». В квітні 1960 року колгосп був реорганізований в радгосп «Рожнятівський». В цьому ж році радгосп був укрупнений. В його склад входили села: Петранка, Ясеновець, Іванівка, Князівське, Дуба з хуторами. За радгоспом було закріплено 4480 га сільськогосподарських угідь.

Народно-визвольна боротьба жителів села

Годувальницею села, як і тепер, була, в основному, земля. З іншою роботою було сутужно. Краще жили ті селяни, які знали якесь ремесло, хто мав більше поля. Селяни викручувались із біди, як могли. На полях люди працювали цілими сім’ями від ночі до ночі, хоч піт очі заливав, але поверталися додому задоволені, бо знали, що земля їхня власна, то ж плоди тієї землі теж їхні. Селяни тяглися до землі. Вони часто самі не доїдали, а тулили гріш до гроша, щоб прикупити землі, бо та земля годувала і одягала їх.

В кінці Х століття наш край став власністю польської корони. Панські магнати стали поступово відбирати у селян найкращі землі, вводити панщину і оброк. Більша частина общинних земель була в руках магнатів, в яких селяни відбували панщину 5-6 днів на тиждень.

За документальними даними мешканці села Петранка брали участь у національно-визвольній боротьбі проти польської шляхти у 1648-1654 р. Так у 1648 році разом з мешканцями сіл Камінь, Новиця, Берлог штурмом оволоділи Перегінським замком. Його власник Яблонський разом з матір’ю ледве встигли утекти. Повсталі щиро вітали і підтримували селянське козацьке військо, яке того ж року вступило в Перегінське. Про визвольну боротьбу українського народу в дані роки свідчать залишки трьох могил.

Поодинокі стихійні протести проти поневолювачів мали місце і серед жителів села. Виступи селян проти польської шляхти носили стихійний характер. Наприклад, поміщик, якому належали землі колишньої Петранки, проживав у селі Рівня. У Петранці проживав наглядач, який досить жорстоко поводився з селянами. Він доручив селянину Коневичу обробити коноплі, з якої було одержано дуже низький урожай. За це йому присудили 100 ударів палицею. Не витерпівши напруги та побоїв, житель села Коневич, щоб помститися, вбив панського гайдука. Знаючи жорстокі покарання, він шукав захисту у судових органах тодішніх властей. Його оправдали, але із строгою забороною проживати в селі та поблизу нього з метою, щоб селяни не наслідували його прикладу. Він поселяється в селі Кропивники (тепер Калуського району). Згодом йог син висвячується на священика і одержує парафію в селі Петранка.

Крім поляків, які постійно панували, не припинялися татаро-турецькі набіги. За розповідями старожилів про героїчну боротьбу проти поневолювачів до нас дійшов переказ: під час одного із походів загін татарів переправився через Вербівку у напрямку до Угринова. Вперед були послані дозорці татарів. Жителі тодішньої Петранки перейняли їх і, володіючи сигналами, якими користувалися татари, послали сигнал безпеки. Таким чином заманили в пастку загін загарбників і знищили його. Ці події відбувалися на полі, що знаходиться за річкою вище тепер розміщеної церкви.

Населення приймало участь у боротьбі і в період скасування кріпосного права 1848 року та на початку ХХ століття.

Перша світова війна 1914 року не обминула і нашого села. Жителі (чоловіки) були призвані до айстро-угорської армії. Під час Брусилівського прориву село опинилося між австрійською армією, яка наступала зі сторони Каменя і Вербівки, і з другої сторони – російської. Населення залишило село, забравши з собою худобу і пішло під Дебру, так як село було в центрі артилерійського обстрілу. Штурм відбувся між селами Вербівка, Камінь, Петранка на полі. Австро-німецькі війська відступили, втративши 200 чоловік, а росіяни – 100 чоловік. Поховані вони біля горішньої церкви.

З 1933 року по 1939 рік революційну роботу проводили гр. Пиц Василь Петрович і комуніст Онуфрій, який прибув з Америки в 1935 році.

Під час Великої Вітчизняної війни німецькі фашисти окупували село і створили режим насильства і сваволі.

Із села було вигнано на каторжні роботи в Німеччину 280 чоловік, вивезено 420 голів великої рогатої худоби, більше 800 свиней. Гітлерівські загарбники та їх прислужники – знищили 250 чоловік, спалили 8 будинків.

Розвиток промисловості села

З історичних документів довідалися, що в селі займалися торгівлею і промисловістю. Ще в 1367 році соляними джерелами володів ВахноТентут Калуського староства. В селі існувало родовище солей з вежею. Річна продукція солі – 24 тисячі бочок або 16 тисяч 800 центнерів. Продукція солі перестала існувати в 1820 році.

На початку ХІХ століття в Петранці було налагоджено виробництво солі. В селі та на двох околицях було 12 соляних джерел, на яких утворилися соляні криниці. До наших днів збереглися три такі криниці. Одна в урочищі Медведівка, що дістала назву «Солище», друга – в горішньому лісі ( біля Джуришиної хати), а третя – на Бані в Горішній Петранці. Вони потребують капітального ремонту.

На основі цих джерел в селі була побудована Солеварня, де щорічно виварювали понад 16 тисяч центнерів солі.

Найглибша криниця мала 30 метрів. Вона знаходилася на території теперішньої загальноосвітньої школи І-ІІ ст. Залишки збереглися по сьогоднішні дні.

Тут знаходяться залишки фундаменту печі, де виварювали сіль. За часів кріпосницького права солеварня була у володінні пана, який проживав у Калуші. Селянам не дозволяли брати сировиці з цих джерел. Навіть ті, хто працював у цій солеварні, брали додому дерев’яні мішалки, вимочували у воді і цим розчином солили їжу.

Сіль закуповували купці інших країн і областей. Був один день тижня (середа), коли по сіль приїжджали купці і чумаки з Австрії, Німеччини, Угорщини, Львівщини, Станіславівщини, Тернопільщини.

Жителі сусідніх сіл брали сировицю у свій визначений день: жителі сіл Каменя і Вербівки – у п’ятницю, жителі Петранки – в понеділок і четвер. Був прокладений чумацький шлях, по якому возили сіль. Він проходив впоперек від школи (в Горішній Петранці) через поле на Камінь. Існував цей шлях до 40-х років ХХ століття.

Другим важливим промислом серед жителів села було виробництво скла.

Понад 200 років тому в селі Петранка в урочищі Студінець був побудований завод, який називався «Гута». Він складався із одного корпусу, в якому були потужні мотори. Ці мотори приводили в рух установку, що перемолочувала каміння на пісок, а потім виплавляли скляні вироби, глечики, миски, пляшки. Залишки кольорового скла на тих місцях знаходили теперішні жителі села.

Питання про зруйнування заводу залишилося відкритим до цього часу. Фундамент ще довго стояв, але потім був зруйнований.

В 1958 році за ініціативою голови колгоспу Володимира Карманова в селі Петранка була створена цегельня. Завідував нею житель села Чехній Юрій. Ця цегельня була побудована в урочищі Гнила. Місцевість на цьому місці горбиста. Поблизу цього місця протікає потічок. На той час він був повноводним і глибоким. Води вистачало, щоб замішувати глину на вироблення цегли. Глина підходила для формування цегли.

На перших порах було встановлено чотири робочі столи, а також була побудована шопа для просушування цегли-сирцю.

Пізніше, коли вже виробляли цеглу, то з цієї цегли була вимурувана так звана польова піч, в якій випалювали цеглу.

За кожним столом працювало по дві жінки:

1. Федорів Катерина

Кочержук Ганна

2. Мельник Ганна

Каратник Анастасія

3. Чехній Юлія

Чехній Параска

4. Шпак Анастасія

Шпак Ганна

Опис технологічного процесу

Глину для виготовлення цегли копали ручним способом. Потім підвозили возами на майданчик у яму для замісу. На 1000 штук цегли потрібно було 2,5 кубічних метрів глини. Для замісу 25 кубічних метрів глини потрібно було приблизно 60-70 відер води. Воду підносили руками, заміс теж проводили вручну. Після замісу глину накривали, щоб вона висихала. Порціями цю глину кидали на стіл. Потім до глини добавляли піску і кидали у форму. У форму вміщалися дві цегли. Одна людина формувала, а напарниця відносила на площадку, щоб сирець підсихав. Через день після формування на майданчику цеглу кантували (клали на ребро), щоб вона повністю могла просохнути. Ще через день після кантування сирець збирали і складали в штабелі під шопу.

За один день двоє чоловік мали виготовити мінімум 500 штук, максимум 800-900 штук. За один місяць один робочий стіл виготовляв в середньому 10000 цегли. Цегли формували, починаючи з травня по середину вересня. Восени цеглу-сирець випалювали в польовій печі. В піч на 1 випал завантажували 30-35 тисяч цегли. Для випалу 30-и тисяч цегли ішло 75 складометрів дров. Цикл випалювання цегли тривав 12-13 днів.

Він складався з чотирьох основних етапів:

1. Прокурка – тривалістю 4 дні. В цей час подавався легенький вогонь, щоб випарувати вологу;

2. Середній вогонь;

3. Сильний вогонь;

4. Поступове охолодження.

За цим процесом слідкував один чоловік. Після того, як піч остигла, цю цеглу вивантажували і завантажували наступну партію.

За перший сезон роботи в 1958 році робітниками було виготовлено і реалізовано приблизно 120-150 тисяч цегли. Цегельня в селі Петранка проіснувала недовго. В 1961 році колгосп «Перше травня» був реорганізований в радгосп «Петранка». Місцева влада недостатньо приділяла уваги розвитку цієї галузі. Виробництво трималося на ентузіазмі окремих людей. Ніхто не сприяв механізації цього трудомісткого процесу. По цій причині була припинена робота.

Розвиток тваринництва

Тваринництво належить до важливих господарських занять, які існували з давніх-давен. Хліборобство не могло успішно розвиватись, якби не тварини, що забезпечували мешканців нашого села молочними і м’ясними продуктами, використовувались як тяглова сила. Добрий урожай отримували тоді, коли для посіву був якісно підготовлений ґрунт. Без відповідних упряжних знарядь для ефективного застосування у господарстві тяглової сили цього досягти неможливо. З давніх-давен використовувалася сила тварин, зокрема вола, у процесі обробітку поля. Активно використовували у селі велику рогату худобу, а також малих тварин – свиней. Дбайливо жителі нашого села піклувалися про корову – свою годувальницю. Кінь у господарстві служив як транспортна тяглова сила, його запрягали у віз чи сани, а здебільшого його використовували для верхової їзди. Коней у селі було небагато. До домашньої худоби з найдавніших часів ставились з великою пошаною. Не залишали і не залишають в даний час поза увагою великі свята – на святвечір пригощали стравами зі столу. У раціональному використанні тварин для розвитку рільництва стало застосування тваринного добрива для підживлення ґрунту. Для того щоб зібрати тваринне добриво, селяни влаштовували стаціонарне утримання худоби, визначивши форму її випасання у літній час – відгінну чи вигінну. При відгінному випасанні тварин відганяли на певний період часу на літування, подалі від населення (у ліс). Там худобу на ніч заганяли у загороду, щоб на неї не напали хижі звірі, а пастухи розкладали вогонь і спали навколо нього. Форма літнього випасання змінюється з відгінної на вигінну, коли тварин випасали на присадибних пасовищах, а на ніч заганяли у спеціальні приміщення – стайні. Стайні служили для утримання у зимовий час великої рогатої худоби, овець, кіз і коней. Для свиней влаштовували окреме приміщення «куча». Худобу виганяли на пашу після свята Юрія ( 6 травня).

Видатні постаті

Кочержук Іван Дмитрович народився 7 квітня 1938 року в селі ПетранкаРожнятівського району Івано-Франківської області в селянській сім’ї. Він був найстаршою дитиною сім’ї, крім нього були ще сестра і брат. Ріс Іван дуже цікавою дитиною, любив розглядати різні малюнки, захоплювався природою навколишнього середовища, вивчав і декламував вірші, які розказувала йому мама. У 1935 році пішов у перший клас Петранківської семирічної школи, яку закінчив у 1952 році і продовжив навчання у Вербівській середній школі.

У 1955 році він її закінчив. За час навчання у школах Іван зарекомендував себе дуже здібним, працьовитим учнем. Багато читав художньої літератури.

Після закінчення школи працював завідуючим клубу долішньої Петранки. В процесі роботи створив хороший гурток художньої самодіяльності, що складався з учителів і сільської молоді. Часто організовували концерти у рідному селі, так і в інших селах району. Учасники приймали активну участь у районних конкурсах художньої самодіяльності, за що нагороджувалися грамотами. За зайняте призове місце виступів художньої самодіяльності колективів області, що проходив у Станіславі, його колектив був премійований баяном, що було великим досягненням на той час.

Працював Іван Дмитрович на цій посаді з молодечим ентузіазмом – мав велике задоволення від своєї роботи сам і старався принести його своїм односельцям, за що ті його любили і поважали.

10 листопада 1957 року юнак був призваний на службу в армію. Для закинула його далеко від свого рідного села – в місто Омськ. Там проходила його військова служба. Після армії Іван Дмитрович поступає у військово-командне училище у тому ж місті Омську. Тут він відзначається дисциплінованістю, великим потягом до знань, компетентністю на всіх рангах навчання.

Після закінчення училища він був направлений у Московський воєнний округ у званні лейтенанта. В процесі самовідданої роботи дослужився до звання полковника, а практично: від роботи з рядовими солдатами до викладача воєнної кафедри Московського державного університету імені Ломоносова, звідки пішов у відставку за вислугою літ. Це свідчить про те, що скрізь встигав, все йому вдавалося.

Іван Дмитрович паралельно закінчив економічно-фінансовий факультет цього ж університету (вечірня форма навчання). Ця професія йому теж припадала до душі.

Після відставки він працював у Міністерстві Торгівлі на керівній посаді. Добре справлявся зі своїми обов’язками, любив свою роботу, користувався авторитетом.

Та недовго йому прийшлося працювати на цій посаді. У 1992 році раптово захворів на невиліковну хворобу, яка не дала йому дожити до наших днів, приїхати до своїх родичів у рідне село Петранку. Всі старання лікарів Московського воєнного госпіталю продовжили йому життя до 16 серпня 1993 року.

Опис могили січових стрільців

Рівна дорога стрімко збігає вниз. Пообіч, по обидві сторони, зеленіють, шумлять на вітрах деревах. Ідеш дорогою, а села зовсім не видно. Аж ось і вивіска з написом «Село Петранка». Ще кілька хвилин їзди і по лівій стороні при в'їзді в село красується невеличка дерев'яна споруда - церква святого Василя.

А недалеко від церкви перед нашими очима постає могила, відкрита воїнам УПА. Скільки їх, оцих іменних та безіменних могил, пам'ятників, обелісків розкидано по полях та схилах.

В нашому селі відкриття могили відбулося літом в 1992 році. На цьому ж місці була могила ще за часів, коли село перебувало під польським гнітом. Теперішня могила насипана за зразком попередньої, у вигляді піраміди. На самому вершечку - березовий хрест, прикрашений вінком.

Він стоїть неначе свідок нашого минулого, як вартовий, оберігаючи спокій, мирне небо та світле сонце над українською землею. Внизу могилу прикрашає ялинова гірлянда. На плиті викарбовано тризуб, а ще нижче лежить розгорнута книга із написом «Вони загинули за волю України».

По обидва боки тризуба та книги зеленіють кущики мірти, які й із-під снігу дивляться на великий світ, ніби промовляючи до нас голосами загиблих героїв.

Окрасою могили є синьо-жовтий прапор, який і в будні і свята весело майорить на вітрі, усміхаючись сонечку та змагаючись із негодами.

Біля могили завжди людно. Сюди приходять, щоб згадати про минуле, постояти біля підніжжя, принести живі квіти, згадати героїв, які загинули захищаючи рідний край.

Шумлять на вітрах крони дерев, які ростуть понад річкою, що протікає недалеко від могили. Весело біжить річка. Минають дні, місяці, роки...

А могила стоїть, нагадуючи нам про минулі часи, про героїв, які загинули за волю Батьківщини.

Історичні факти про могилу. Перекази та згадки старших людей села підтверджують достовірність фактів про те, що найпершу могилу було насипано в 1940 році. Вона була досить велика, а за формою така як теперішня. Священик висвячував могилу. Біля неї завжди було людно. Висвячування могили перетворилося у велике свято. Ця могила була відкрита найперше в нашому районі. Це було 4 квітня 1990 року. В честь цього було організовано фестиваль. Із сусідніх сіл зібралось чимало народу, щоб бути свідками цієї визначної події.

Ця подія перегукується з подією 1940 року. Члени братства «Луг» найняли музику, організували змагання, було відкрито магазин.

В той важкий час завжди треба було бути на сторожі, вороги знімали прапор, викидали березовий хрест і тільки великі духом люди могли знову підняти прапор і ставити на місце хрест.

В 1946 році могилу було розбито, організаторів фестивалю арештовано, а з часом їх відпущено на волю.

Теперішню могилу відкрито вже за часів незалежної України.

Економічний стан

В даний час село Петранка займає територію 4099.4 гектара в тому числі:

орної землі – 2350 гектари

пасовища – 500.9 гектари

ліси – 1893 гектари

Станом на 1.01.2007 р. в селі 996 дворів в них проживає 3035 жителів.

Є дві церкви: Святого Василя і Святого Миколая.

Діють такі підприємства:

СГП Ім. Лесі Українки, СГП "Збруч", кооператив "Вільне Прикарпаття".

Невпізнано змінилося наше село. Працює дошкільний заклад дитячий садок "Калина" відкрито І групу – 22 дітей. В дитячому садку є кімната народознавства "У світі казки".

Є дві школи: ЗОШ І-ІІ ступенів і ЗОШ І- ІІІ ступенів де навчається 530 учнів з них: 295 хлопчики, 255 дівчата.

В ЗОШ І-ІІІ ступенів навчається 325 учнів з них: 148 хлопчиків, 177 дівчат, педагогічного персоналу 28 чол., тех. працівники – 22 чол.

В ЗОШ І-ІІ ступенів навчається 205 учнів з них: 108 хлопчиків, 97 дівчат, педагогічного персоналу 23 чол., тех. працівники – 15 чол.

На території села проживає дітей віком до 18 років 806 чол. З них жіночої статі 416 чол., чоловічої статі 390 чол. Віком до 30 років 650 чол. з них: жіночої статі 320 чол., чоловічої статі 330 чол.

Є 68 багатодітних сімей в тому числі виховують

3^ох дітей – 49 сімей;

4^ох дітей – 11 сімей;

5 і більше дітей – 3 сім’ї.

Для культурного дозвілля молоді та жителів села працює народний дім "Просвіта" 500 місць.

Є сільський стадіон.

По охороні жителів села працює лікарська амбулаторія. Відкрито денний стаціонар на 8 ліжок.

На території села працює відділення зв’язку в тому числі АТС на 36 номерів.

Заклади торгівлі та громадського харчування, всього 10 в тому числі 2 магазини, 1 магазин-кафе, 7 кіоски.

Доходи загального фонду сільського бюджету в сумі 93934 грн.

Загальний обсяг видатків сільського бюджету на 2004 рік затверджено в сумі 93934 грн.

Видатки загального фонду сільського бюджету визначено в сумі 93934 грн. спеціального 4000 грн. за функціональною та відомчою структурою бюджету.

До доходів загального фонду сільського бюджету належать:

1.податкові надходження, в тому числі прибутковий податок з громадян;

2.плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності;

3.плата за патент, єдиний податок, державне мито;

4.неподаткові надходження в тому числі плата за землю, місцеві податки, плата за оренду.

Джерелами спеціального фонду сільського бюджету на 2004 рік є:

5.податок з власників транспортних засобів та інших масохідних машин і механізмів;

6.власні надходження бюджетних установ.

Дохідна частина загального фонду сільського бюджету за 2003 рік виконано на 100 %, фактично поступало 74342 грн. Перевиконання дохідної частини загального фонду за 2003 рік становить 53 грн.

Перевиконання дохідної частини загального фонду в основному за рахунок перевиконання прибуткового податку з населення так при плані 11660 грн. фактично поступило 11707 грн. єдиного податку підприємців при плані 4450 грн. фактично 4453 грн.

До складу сільської ради входять 20 депутатів на 20 виробничих округах.

Працює 3 постійні комісії:

7. Фінансів, бюджету, будівництва, зв’язку, торгово-побутового обслуговування;

8. соціально-економічного розвитку

9. по землекористуванню і охороні природи

Вся організаційна робота сільської ради проводиться згідно Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". У своїй діяльності рада керується Конституцією України, іншими законами та регламентом затвердженим рішенням сесії сільської ради 12.04.2002 року.

Рада і виконавчий комітет будує свою роботу на основі піврічних планів.

Напередодні засідання виконавчого комітету утворюються комісії до якої входять члени виконкому, депутати сільської ради, спеціалісти з різних галузей в залежності від того, які питання виносяться на засідання виконавчого комітету.

Рішення, які приймаються на засіданнях виконавчого комітету по основних питаннях ставляться на контроль. На кожне таке рішення заведено контрольну справу. Контрольні рішення зареєстровуються в журналі реєстрації контрольних рішень.

У виконкомі сільської ради проводиться відповідна робота по прийому громадян та розгляд заяв і скарг.

Протягом 2003 року із заявами, скаргами та пропозиціями звернулося 260 громадян в тому числі 69 громадян реалізували своє право на звернення на усному прийому в сільського голови та секретаря сільської ради.

Реєстрація та розгляд письмових звернень громадян проводиться в журналі реєстрації пропозицій, заяв і скарг громадян. Журнал прошнуровано, пронумеровано, завірено печаткою.

Кожного кварталу подаються статистичні звіти "Про звернення громадян, що надійшло до сільської ради у райдержадміністрацію".

Слід відмітити, що традицією стало святкування Святого Миколая та різдвяних свят, проведення Шевченківських днів, Дні Перемоги, День Матері, День Незалежності, до визначних державних та народних свят проводяться урочисті вечори відпочинку та концерти.

6^го вересня на території Петранки проводився ІУ Міжнародний фольклорний фестиваль "Бойківська варта". Неповторне театралізоване дійство відбулося в народному домі "Просвіта". Виступили художні колективи області, потім вечірнє небо освітили вогні святкового феєрверку.

Традиційний транспорт

(шляхи сполучення села Петранки)

У давнину в Петранці центральна дорога була зарінками (уздовж річки). Влітку основним видом транспорту була підвода (запрягали воли, корови, а пізніше коні), а взимку – сани. Усі дороги були ґрунтовими. Селяни самі ремонтували і пильнували їх. Війт організовував шарварки, під час яких споруджували лавки та мости, засипали ями. Місцеві дороги були не в кращому стані. Тільки дорога із перехрестя на «баню» (у Горішній Петранці) була ідеальною. На «бані» знаходилась лісничівка, куди приїздили лісники і «злісні» .

Чехній Параска згадує, що ця дорога була дуже рівненькою, наче скло. І вона дитиною завжди бігала подивитися на ту дорогу. Приїздили у лісничівку пани на бричках.

А прості селяни в основному ходили пішки (із села в інше село), в Рожнятів, в Калуш. Ходили пішки і на заробітки, за Дністер, у Вигоду.

Переказують старожили про такий випадок у Петранці: за невиконану роботу поміщик присудив селянинові 50 буків. Але коли гайдук вдарив його 25 разів, селянин піднявся і вбив його. Після цього пішов пішки до Варшави до польського короля. І король помилував його, але заборонив жити в Петранці.

Багаті селяни мали в господарстві гужовий транспорт (так звані «фіри» ), а бідняки ходили пішки. На фірах возили тільки священиків (це була спеціально обладнана бричка, запряжена двома кіньми) або заможних селян.

У 30-х роках рідко можна було побачити машину, яка проїжджала дорогою до Калуша біля с. Камінь. Діти бігли дивитися на машину, як на щось незвичайне і кричали: «Самохід, самохід іде!» Пізніше під час війни також можна було побачити машину, але дуже рідко. Аж коли утворився колгосп у 1951 році, тоді з’явилась перша машина в Петранці. Перші водії у Петранці: Ленів Григорій Васильович і Попович Висиль Іванович. Поряд із гужовим транспортом розвивався автомобільний транспорт у Петранці. Але стан дороги в селі був поганим. Центральну дорогу називали «греблею» , яку поступово насипали шутром (дрібним камінням). Для пасажирських поїздок та перевезення вантажів використовувався колгоспний транспорт. До районного чи обласного центру селян перевозили на бортових машинах, а пізніше «литучками» .

У 1963-1964 рр. почав курсувати маленький автобус (черевичок) із Калуського АТП. Тоді Петранка належала до Калуського району. Автобус їздив через Новицю. Пізніше змінив його «пазік» .

Краще почали ремонтувати дорогу вже у 80-их роках. Проклали асфальт. Та на початку 90-их почали масово вирубувати ліс і тягати тракторами дерево, в результаті чого центральна дорога залишилася в жахливому стані.

Машинно-транспортний парк налічував 11 тракторів, 10 автомобілів та відповідний набір сільськогосподарських машин для обробітку ґрунту та 2 комбайни для збирання врожаю зернових культур.

Був в наявності один силосозбиральний комбайн (причіпний) для скошування кукурудзи на силос. Директор – Сивобород Данило Назарович. Механізатори: Тютюник В.М., Микитчук І.Г., Лутчин В.М. та інші. Бригадиром транспортної бригади на той час був Корольчук С.О., обліковець – Паньків Гр.М.

Автотракторний парк знаходився під відкритим небом. Кузня та ремонтна база були відсутні. Ремонтні роботи проводилися в польових умовах.

В1963-1964 рр. назва радгоспу не змінилася (він належав обласній конторі). Директор Іваненко І.І. Виробничий характер радгоспу такий самий який був в минулому. Кількість техніки поступово поповнювалася за рахунок фондів вищестоящого тресту радгоспів. Але ремонтної бази відповідної так і не було. Ремонтна майстерня була в селі Дуба, яке належало до радгоспу. В той час до радгоспу входив відділок і такі села: Князівське, Дуба, Лецівка, Ясеновець, Іванівка.

Центр був у селі Петранка, центр відділку – село Князівна. Через два роки радгосп роз’єднали і утворили 2 радгоспи: «Петранка» та «Рожнятівський» , які окремо займались с/г виробництвом.

1966-1968 роки. Директор радгоспу – Кільчицький В.Й. Тепер радгосп був підпорядкований Тернопільському міжобласному тресту радгоспів. В нього входили радгоспи західних областей України.

Після реформи 1969-1970 рр. Був створений Івано-Франківський трест радгоспів, який мав у своєму підпорядкуванні 18 радгоспів нашої області.

В той час почалася відбудова тваринницьких приміщень, тракторних парків. В Петранці почалося будівництво тракторного парку та типової механічної майстерні на 25тракторів в рік. В майстерні знаходились: кузня, механічний цех, електричне зварювальне відділення, інструментальна, побутова кімната, кабінет по охороні праці механізаторів радгоспу.

Слід відмітити працівників тракторного парку, трактористів: Савчука Д.Й., Паньківа Р.Г., Мориса В.В.; водіїв: Каву І.М., Макара Ф.С., Сиротюка С.С., Шпака М.М., Шпака М.Д.; робітників ремонтно-механічної майстерні: Бобрецького Й.П., Паращиняка М.М., Беника В.С. та інші.

Переважно більшість з них в даний час ветерани праці і знаходяться на заслуженому відпочинку.

Після розпаду Союзу радгосп припинив своє існування; почалася приватизація.

Список учасників Великої Вітчизняної війни

№ п/п	Прізвище та ініціали	Коротка біографія
1.	Боринець Іван Іванович	Народився 1919 р. у селі Петранка, мобілізований у 1941 р., рядовий, загинув у бою 1944 р.
2.	Войціцький Михайло Степанович	Народився 1913 р., мобілізований у 1945 р., рядовий, пропав безвісти у 1945р.
3.	Гандзюк Степан Максимович	Народився 1912 р., мобілізований Перегінським РВК, рядовий, пропав безвісти у грудні 1944 р.
4.	Дзьон Василь Петрович	Народився 1912 р., мобілізований 1944 р., рядовий, пропав безвісти у березні 1945 р.
5.	Зварич Григорій Миколайович	Народився 1911 р., мобілізований у1944 р., рядовий, пропав безвісти у 1945 р.
6.	Кава Семен Миколайович	Народився 1919 р., мобілізований у 1940 р., рядовий, загинув у бою в 1944 р. у Литві.
7.	Король Василь Петрович	Народився 1913 р., мобілізований у 1944 р., рядовий, пропав безвісти у грудні 1944 р.
8.	Курпіль Дмитро Степанович	Народився 1909 р., мобілізований у 1944 р., рядовий, загинув у бою 1945 р. у Польщі.
9.	Курпіль Степан Петрович	Народився 1913 р., мобілізований Рожнятівським РВК, рядовий, пропав безвісти у червні 1944 р.
10.	Лаврів Костянтин Іванович	Народився 1916 р., мобілізований у 1940 р., рядовий, загинув у бою у 1945 р. в Польщі.
11.	Лаврів Микола Іванович	Народився 1907 р., мобілізований у 1944 р., рядовий, загинув у бою 27 жовтня 1944 р. Похований у с. Полени у Польщі.
12.	Лаврів Петро Олексійович	Народився 1913 р., мобілізований Рожнятівським РВК, рядовий, загинув у бою в 1945 р. у Польщі.
13.	Лаврів Петро Онуфрійович	Народився 1926 р., мобілізований у 1944 р., рядовий, загинув у бою у 1944 р. у Литві.
14.	Лутчин Михайло Іванович	Народився 1918 р., мобілізований Перегінським РВК, рядовий, загинув у бою 06.12.42. Похований: с. ВедерніковоЗубцовський р-н, Тверська обл. Росія.
15.	Лутчин Федір Якович	Народився 1912 р., мобілізований у 1944 р., рядовий, загинув у бою 27.01.1945р., похований: с.Ейхенріц, Польща.
16.	Марчій Микола Антонович	Народився 1912 р., мобілізований Перегінським РВК, рядовий, загинув у бою 13.03.45 р., похований: с. Хибе, Польща.
17.	Мердух Степан Васильович	Народився 1909 р., мобілізований у 1945 р., рядовий, загинув у бою 21.04.45 р., похований: с. Генріхфельд, поблизу міста Дрезден, Німеччина.
18.	Ониськів Василь Олексійович	Народився 1925 р., мобілізований у 1942 р., рядовий, загинув у бою 21.04.45 р., похований: місто Енікандорф, Німеччина.
19.	Ониськів Григорій Федорович	Народився 1910 р., мобілізований у 1945 р., рядовий, пропав безвісти у березні 1945 р.
20.	Ониськів Степан Якович	Народився 1912 р., мобілізований у 1944 р., рядовий, пропав безвісти у 1945 р.
21.	Перегіняк Дмитро Михайлович	Народився 1919 р., мобілізований у 1940 р., рядовий, загинув у бою 1944 р. в Естонії.
22.	Перегіняк Іван Михайлович	Народився 1920 р., мобілізований у 1940 р., рядовий, загинув у бою 1944 р. у Польщі
23.	Сагайдак Павло Васильович	Народився 1907 р., мобілізований Перегінським РВК, рядовий, загинув у бою 26.01.45 р., похований: с. Фішбах, Польща.
24.	Сиротюк Степан Тимофійович	Народився 1912 р., мобілізований у 1944 р., рядовий, пропав безвісти у березні 1945 р.
25.	Сиротюк Степан Федорович	Народився 1910 р., мобілізований у Перегінським РВК, рядовий, пропав безвісти у січні 1945 р.
26.	Тютюник Василь Дмитрович	Народився 1907 р., мобілізований у 1944 р., рядовий, пропав безвісти у березні 1945 р.
27.	Федорів Микола Васильович	Народився 1919 р., мобілізований у 1941 р., рядовий, загинув у бою 1944 р. у Польщі
28.	Шпак Іван Степанович	Народився 1912 р., мобілізований у 1944 р., рядовий, пропав безвісти у березні 1945 р.
29.	Яцків Степан Іванович	Народився 1909 р., мобілізований у 1944 р., рядовий, пропав безвісти у березні 1945 р.

Використана література

1. Природа Івано-Франківської області під ред. Геренчука К.І. – К.: Вища ліга, 1973

2. Історія міст і сіл України Івано-Франківської області

3. Р.Свистович, О.Ковальчук. Мандрівник по центральним горганам 2002

4. Єрмоленко Ю.А., Стойко С.М. Карпати глазами

5. Бурдуланюк В. Історія культури Прикарпаття. – Івано-Франківськ – 1997

6. Грабовецький В. та ін. Краєзнавство Прикарпаття: регіональний методичний альманах. – Івано-Франківськ. – 2003